Жінко, жінко...

Всі знайомі знають, що я далеко не фанатка сучасної української літератури. Але щоб не було, як у нас частенько робиться, «не читал, но не одобряю», я чесно, мужньо і довго (!) перечитувала подаровану восени книгу Оксани Забужко.

Треба сказати, що це було не перше знайомство з Забужко, та й з сучасною українською літературою взагалі. Час від часу, щоб думка «кращі книги були давно написані. і то не вами» не виглядала не обґрунтованою, почитую щось із сучасного. Мушу підтвердити, що серед усього цього (не будемо вживати поганих слів) трапляються і хороші книги...

Але це вже зовсім інша історія. То ж повернемося до приємної на дотик і трохи незрозумілої на вигляд (певно нормальній людині такий підхід видасться дивним, але...), черговий раз перевиданої видавництвом «Факт» збірки «Сестро, сестро...»

Взагалі-то після загально відомих «Польових досліджень», котрі колись почитала з ознайомлювальною метою, іронічно (сміялася і просила нове видання Стуса) поставилася до цього подарунка. Але взяла і таки прочитала (десь у перевах між вишиванкою, танцями і іншими книжками). Зізнаюся чесно, це не нагірша в моєму житті книга. Дещо мені навіть дуже сподобалося. Дещо!

Наприклад, «Казка про калинову сопілку». Нарешті хоч трохи реальності! Ніколи не помічали, що в казках старша сестра (чи сестри) завжди погана, а молодша – янгол з плоті і крові. Не дивує? Та зовсім ні. Чого б старшій, у котрої відібрали дитинство, скинувши на плечі крикливу малечу, за котрою треба стежити, прибирати, годувати, замість гуляти і розважатися самій, не обізлитися на цю «дрібну перешкоду» своєму великому майбутньому? (Речення в стилі автора. Безкінечне якесь!) А потім ще зістарілі батьки зваляться на її шию. Потім мовчки слідкуй ще й за ними – то то твій святий обов’язок. І, зрозуміло, що іноді зриває дах і хочеться (і не тільки хочеться, а й робиться!) крикнути їм, що вони тягар і що зіпсули життя... Потім до них у гості (на п’ять хвилин раз на місяць) прийде їх маленький янгол, принесе цукерок,  послухає скарги на старшу і швиденько втіче до чоловіка, дітей і власного життя... А ти так і лишишся поганим гоноровим стервом, що бризкає довкола отрутою через власні нереалізовані плани...

Чи навпаки – реалізовані, як у Мілени. Що чи переросли тебе, чи просто перетворилися на щось страшне і бридке, якого ти зовсім не планувала. І знов хочеться кричати: «Ні! Це не те! Я не цього хотіла! Все має бути по-іншому! ЗОВСІМ ІНАКШЕ!». Але усім байдуже. Вони голосно хвалять твій успіх і мовчки заздрять...

Оригінальні ідеї, цікаві повороти сюжетів, неочікувані порівняння, але... (Дивно, але без «але» чомусь ніколи не обходиться.) Але що за зацикленість на сексі? Куди не плюнь, єдина здорова думка – десь перепихнутися. Чи не думка, а інстинкт. Основний. Спільний для усіх героїнь незалежно від віку, способу життя, професії, інтересів. Школярка чи ведуча телепередачі – не важливо, головне, що без сексу нікуди...

А що, більше нема про що згадати? Чи немає нічого важливішого? Ваша, звісно, справа, пані Оксано, та «тільки музика вічна». А ніяк не наслідки статевих зв’язків...