Я і мої веселки

Люблю дощ. Люблю, коли вітер кидає в обличчя холодні краплі. Люблю грім і блискавки. А ще люблю веселки після дощу. І можу стати посеред вулиці, тикати в них пальцем і дурнувато посміхатися...

Виявляється, це страшенна дурість. Цю "Америку" мені відкрили кілька днів тому. Отак стою, посміхаюся і раптом з-за спини чую "Дєвушка, ви чьо радуги не відєлі?!". І така інтонація, наче я щойно з дурки втекла і за мною зграя санітарів женеться...

Ну ясно що тре тупо втикати в асфальт і ні про що, крім пива, не думати. Нащо вона та веселка потрібна? Сірий же теж гарний колір... (*злий смайл, що дуже цинічно-іронічно хитає головою*) Нащо дивитися на небо? Там же можна побачити птахів, веселки, зірки, повний місяць. Щось дивовижне і кольорове. І не знатимеш, що робити далі зі своїм сірим життям...

А я все одно люблю дощ. І грім, і блискавки, і... веселки!